Гармонійне поєднання церковного та державного, священного та світського у Візантії, хоч стрімко розвивалося ще з часів Константина Великого, однак офіційно утвердилося в VIст. у законодавстві імператора Юстиніана I (527–565). Під впливом цього сплетіння формувалася особлива ментальність, яка творила виняткове візантійське самоусвідомлення. Бути ромеєм означало проживати на території, що є або була під правлінням візантійського імператора, та обов’язково бути християнином. У цьому полягала унікальність ромейського суспільства.
У VII ст. ідея сполучення священного та світського досягла кульмінації. Імператор Іраклій (610–641) визнав, що з метою вирішення політичних проблем імперії має повноваження втручатися в найсокровенніше християнства – доктрину Церкви.
Намагаючись знайти компроміс між доктриною про дві природи в особі Ісуса Христа та твердженням монофізитів про одну природу Христа, імператор підтримав компромісну формулу моноенергістів, які дотримувалися визначення про дві природи, але стверджували наявність у Христа лише однієї енергії. Моноенергізм із часом розвинувся в монотелітство.Саме тоді актуалізація ідеї симфонії держави й Церкви викликала у візантійському християнському суспільстві двоякий відгук – співзвучності та несприйняття. А відтак це спричинило монотелітську суперечку, що тривала впродовж майже півстоліття.
Потрібно звернути увагу, що у нашій монографії вживаючи слова монотелітство та монотелетизм (монотелітизм), що мають давньогрецьке походження (грец. mÒnoj – один, qXlhma – воля, monoqelhtismόs – монотелітство), ми свідомо і цілеспрямовано транслітерували давньогрецьку літеру θ українською буквою т, а не ф. У цьому ми намагаємося продовжувати та утверджувати традиції української історико-богословської термінології.[1]
Вивчення монотелітства в його багатогранності є надзвичайно актуальним як у світовому, так і в українському сучасному історико-релігійному контексті. Відносини між державою і християнством у сучасному світі значно змінилися в порівнянні з візантійським світом VII ст. Проте залишилися незмінними сформовані закономірності, що викристалізувалися саме у монотелітській суперечці та стали непорушними положеннями. Вони окреслюють незмінні межі взаємодії в орбіті Церква–політика–християнська ідентичність також у сучасних відносинах між державами і Церквою, особливо тоді, коли у певних владних структурах виникає спокуса вплинути на позицію християнства в окремих актуальних і водночас засадничих питаннях. Ці закономірності засвідчують правила функціонування Церкви, формування християнської доктрини чи канонів, критерій їх вірогідності, їх змінність або непорушність, допустимість або недопустимість втручання світської влади у справи Церкви, змінні та постійні елементи християнської культури й самоусвідомлення. Вони торкаються найглибших чинників змін християнського суспільства – свідомості та ментальності християнина. Вивчення монотелітської суперечки VII ст. показує глибинні наслідки, що випливають із дотримання згаданих меж або з нехтування ними як для Церкви, так і для держави й суспільства.
В українському контексті розуміння згаданих закономірностей має ще виразнішу актуальність, адже Україна, як спадкоємниця Київської Русі, успадкувала візантійське християнство з його доктриною, обрядовістю, канонічністю і, великою мірою, політичною ідеологією та ментальністю. Впродовж століть у традиційному українському християнстві взаємодія в орбіті Церква–політика–християнська ідентичність залишалася живою й формувала християнське самоусвідомлення. Добре це ілюструють Надія Стоколос та Руслана Шеретюк, коли наголошують, що у XIX ст. як польські можновладці, так і російський царат вбачали в уніатській Холмській єпархії один із найвагоміших інструментів впливу на автохтонне населення, оскільки вона була тоді чи не єдиним провідником духовно-культурного життя значної частини населення краю в усіх його виявах.[2] Отже, східне унійне християнство українських земель із невимовною силою впливало на формування свідомості людей, яка здатна чинити неймовірний опір чужорідному впливові, тому й зіткнулося з політичною загрозою. Також у XX ст. у Центрально-Східній Європі, як стверджує Ігор Скочиляс, церковні структури виявилися тим середовищем, у рамках якого формувалася конфесійна самосвідомість, тісно пов’язана з протонаціональними й національними ідентичностями […]. Припускають, що самосвідомість тут [на Сході]переосмислювалася й артикулювалася не тільки в уявленнях про династію й державу, але й про релігію та територію, на якій цей етнос жив.[3] Відтак, Церква відігравала і продовжує відігравати важливу роль у формуванні свідомості й ідентичності суспільства. Тим вона викликає увагу політиків і їхнє бажання впливати на Церкву.
У ключі розуміння взаємодії в орбіті Церква–політика–християнська ідентичністьможна обґрунтовано пояснити суспільно-політичні перетворення в сучасній Україні, що відбуваються в атмосфері боротьби за церковну і політичну незалежність у контексті російсько-української війни. У цій війні важливим чинником є не лише політика, а й Церква, яку часто хочуть зробити предметом маніпуляцій з метою сформувати самоусвідомлення людей у потрібному політикам руслі. Тому актуальність дослідження монотелітства у Візантії VII ст. є беззаперечною і не викликає сумніву.
- Викладач: Oleksandr Kashchuk